Тут сіро, холодно і темно…Світло просіюється у приміщення через маленьке віконечко у стіні...На стелі висить замацана лампочка і завдяки її світлу, денне стає зовсім непомітним. Довго чи ні, не знаю, але я впевнений, що воно для мене невдовзі стане, як голос виборця для кандидата, як бюджет для країни, як слово для письменника, як інформація для журналіста...Це схоже на кошмарний сон, у якому кожна наступна дія пояснює попередню. І щоб її зрозуміти, треба провести невеликий аналіз своєї поведінки та дій оточення і оточуючих предметів. Чому саме я? Чому саме зі мною? За що? За що? О, Господи!!! У чому я винен?! Невже у тому, що я лишень знав те, що маю знати, невже у тому, що просто робив те, що маю робити? За що? Господь німий. Я теж. Ці питання лише всередині у мене. Вуста ж мовчать. Але навколо безліч звуків: краплі розбиваються об дно мушлі, поскрипують ліжка, важко сопе людина, яка знаходиться за моєю спиною...Я мовчу. Вони змогли, їм це вдалося, вони сильніше мене, мого внутрішнього голосу. І не тільки мого, скільки ж було тих голосів? Але вони замовкли...назавжди. І вони теж змушені були мовчати, змушені були коритися, змушені були німіти впродовж усього життя... А воно минало, як минає усе на світі. Один день змінює інший, одна цифра заміняє іншу, одне життя зароджується замість іншого. Такі дні, такі й ночі. Як добре, що мені залишили голову, добре, що у них не вистачило розуму занепастити її. Значить – я можу стати їм у пригоді. А коли ж не схочу? Коли ж мене не вистачить? Це все підступна гра, у якій переможець вже давно відомий. Вони змогли. Вони перемогли. Вони не бояться нічого, їм байдуже хто ти і що собою являєш. Вони напівбоги , чаклуни без феноменальних здібностей. Вони сплять і бачать кожного з нас, ми знаходимось під їх пильним наглядом, хоча самі цього не помічаємо. Вони – це воші, якщо людина не миється тривалий час, вони з’являються і вже не хочуть залишати своєї території. Мені потрібен душ, бажано холодний, він потрібен нам усім. Або хоча би дощ. Злива. Травнева злива, коли по небу сунуть важкі темно-сині хмари і ти, дивишся на них і думаєш: ” Почнеться чи ні? А може минеться? Може не зачепить?” І раптом хмара розщеплюється на багато маленьких шматочків. Одні – вітер жене далі. А інші – поплачуть на тебе і згинуть ген-ген за обрієм...Та чи вистачає цих сліз землі, деревам, кущам...людям. І скильки разів ти, своєю вірою, своїми думками розсіював по небу хмари, скільки ти раз вірив у те, що все пройде собі далі. Безліч. Але дощ все-таки йде, але у іншому місці. Над іншими далекими, заморськими країнами. Де він змиває увесь бруд і чорні, огидні плями розчиняються серед вулиць, асфальт поглинає їх, назавжди. І бруд починає накопичуватися знову. Чому так рідко в нашім краї йдуть дощі? Дуже рідко. Навіть восени, навіть навесні. Я ніколи не бачив райдуги. Але мені казали, що вона напрочуд гарна. Гарніша від них. Я знаю: це вони. Вони поселили її у себе. І нікому не дають навіть подивитися краєм ока на неї, не кажучи вже про те, щоб   нею милуватися. Вони хотіли поселити мене поруч із нею, але я відмовився. Чи правильно це, поки не знаю? Змарнував свій шанс, схибив? Ну й добре. Нехай. Це все безглуздя і суцільна маячня. Як і те, що я знаю. Поки що невідомо чи вистачить мене до кінця. Але якщо я зміг відчути, що таке дощ, то навряд чи зійду з дистанції...Якою б довгою вона не була. Нехай вони перемогли, але це лише мить, лише крик, який тане все швидше і швидше, який невдовзі стане просто ехом-луною. Кого я обманюю?В першу чергу самого себе. І всіх, хто ще трохи вірить у щось, сподівається, що злива буде. Годі! Сезон дощів закінчено. Веселки не буде,врожаю теж.Буде пустеля сіра і нескінченна, як ця кімната, котра ще зовсім нещодавно здавалася такою маленькою. В якій немає повітря, лише суцільна завіса з диму. Димок з цигарок, огидного і гіркого. Це не просто дим – це увесь наш час, який так само тане і ми безсилі перед ним. Як і безсилі перед ними. Нас майже не існує, ми – ірреальні, бо думки наші – фантазії, бо серця наші – сухофрукти. ” Царю, наш Небесний, прошу Тебе, дай сили і наснаги нам, гріховним дітям твоїм. Твоєму творінню нерозумному, істотам нещасним. Словом, ділом, думкою згрішившим. Забувшим про твої страждання, заради нас, окаянних. Господи, прошу Тебе, нехай сліпі стануть зрячими, нехай глухі почують, нехай слово Твоє звучить урочисто, яко спів янгольський. Хвала тобі, Отче! Славимо, Тебе!” Він мовчить. Мовчу і я. Тільки у голові снують думки. Лягають одна на одну і утворюють щось подібне до піраміди, на самісінькому вершечку якої знаходиться головна думка, владика всіх моїх думок, цариця і самодержиця сумління: «Я маю це зробити!Буде злива!» Кімната зменшується. Все стає ясним і справжнім. На мене дивляться декілька пар очей. Погляд неживий. Він приречений і дикий, погляд тварини, яка знаю, що мисливці поруч і що їй потрібно сховатися, а вже - нікуди. Скрізь – пустеля. Нескінченна і порожня. Як і цей погляд. У мене він теж такий. Але я все ще беру звідкись енергію. Контролюю себе. Свої рухи, свою мову, свою підсвідомість. Я тут. І маю знати, те що знаю, і маю робити те, що МАЮ робити...

Мене звуть Орхип Боженко. Вірніше звали, коли я був там, по іншу сторону цієї кімнати, цих стін, цих людей, які мене нині оточують. Зараз мене кличуть просто або: ”Номер  223” або ж : ” Стрьом”. Призвісько своє я отримав внаслідок страшного інциденту, який трапився зі мною вже тут, у цій великій братській могилі. Діло було так: щойно я  сюди потрапив, як до мене почали стрибати великі цабе, котрі мали тут усіх за челядь. І для яких слово ”людина” не існувало взагалі. Це слово заборонялося тутешньою цензурою, ще з часів диктатури пролетаріату. І ці великі цабе весь час вивчали мене, розумієте, я був піддослідним кроликом. За мною спостерігали, вивчали мою поведінку. Я розумів це, але вдіяти нічого не міг. Проти мене був цілий світ. Новий світ, досі не знаний мною, не досліджений. У якому я був чужинець. А чужинців у цьому світі дуже не любили. Щоб залишатися самим собою потрібно було просто не зважати на усе, що відбувається навколо. А як же я міг не зважати, коли йшлося про моє життя? Одного чудово ранку, до мене в кімнату зайшов Ягницький. Шанована у цих місцях людина. І сказав, що ввечері до мене мають завітати ще поважніші гості, ніж він. Далі - щось бурмотів про територію. Я не бажав його слухати, а отже і не слухав. Але сталося те, про що він говорив. До мене завітали два похмурих чоловіка і сказали, що я маю знати свою територію і без їх згоди, не лізти на чужу. ”Я мовчу. Годинник рахує секунди. Мовчки дивлюся у книгу. Бачу тільки букви. Слів немає. Вони щезли. Стискаю кулаки. На вулиці гарчать собаки. Фінал вже скоро. Мої неждані гості були наполегливішими, ніж я вважав і нікуди йти не збирались. Вони важко дихали. ” Ти нас чуєш, блазню!?” – запитав один з них. Я мовчу. Тільки так я можу здаватися вище і сильніше. Дивлюся в підлогу. Чую кроки. До мене хтось наближається. Б’ється серце. Я чую кожен його удар. Один, два,три...Людина підходить до мене і сідаю поруч. Він важко дихає. Нервовий. Розумію. Різка біль в шиї – це удар. Хапаю, що перше потрапляє під руки. Провожу рух. Кров на ліжку, по всій білизні. Людина напроти тримається за щоку. Так, я розрізав йому щоку. Чую крик. В кімнату забігає варта, годі. Спектакль закінчено. Для мене. Зараз – їх вихід. Перший удар приймає на себе мій ніс. Кров. Другий, третій, серце б’ється в такт зі зливою стусанів. Здається, все скінчилося. Амінь. Підводжуся, нікого немає. Я сам. Йду до умивальника. Починаю мити обличчя холодною водою. Думаю про щось, думаю про них. Дуже важко, прямую до ліжка, сон.” Як мені пояснили наступного ранку : я розрізав щоку одному з них. Хай йому грець, ось має на горіхи! Саме за цей інцидент мене й назвали : ”Стрьом”, бо всі вони відчували тей холодний вітер небезпеки, яким дуло від мене. Нехай, нехай... Ще довго... Я уявляв все зовсім інакше. Цей світ був для мене досі незнаним. Важко. Відчуваю себе волом, який все життя тягне за собою щось. Але ж я тягну цю ношу невеликий проміжок часу. Потрібно звикати, ще довго, ще дуже довго. Бо я не той, хто піде на великий гріх заради, шматка свободи. Це – безглуздо. Отже, за фахом я - журналіст. Чому опинився тут? Доречне питання. Тільки задавайте його, будь-ласка, не мені. Я цього не знаю. Я взагалі мало що знаю. Лишень одне напевно: ”Буде дощ!” Але його не було. Даремно чекати того, про що мрієш, чим хворієш, що любиш. Мені 27 років. Народився у Трускавці. Потім – вчився у Львові, де все й почалося... Знаю, що прізвище своє отримав від батька, він у свою чергу від свого батька, а його батько від свого. Відомо ще мені також, що воно було вигадане внаслідок великої набожності моїх пращурів. Звідси і : ”Боженко”. Те, що опинився тут – заслуга тільки моя. Зла ні на кого не тримаю. Навіщо? Воно повернеться до мене. А в цих умовах зійтися з ним у двобої, я не зможу. Воно і так оточує мене тут з усіх боків. Це – мій репортаж. Мабуть, останній, але насправді значний і відвертий. Без гриму, світла і сценарію. У ньому тільки правда, у ньому все, що я маю знати. І все чого поки що не знаю. У ньому криється щось незрозуміло-потаємне і неймовірно цікаве. Відчуття схожі на ті, які я переживав коли вперше надрукували мою статтю...Я знав, що буде дощ. Ось-ось він мав розпочатися, але поки що в казематі було спекотно і тільки вода з-під крану, могла хоча б трохи врятувати від цієї муки...Котра змушує мене мимоволі з’їжджати з глузду... Я знаю – все попереду...Буде дощ.
На годиннику 6:42. Спати неможливо, спека проникає в мене, випалює у мені дірки. Відчиняються двері. До кімнати заходять двоє. Одного пізнаю одразу це – Ягницький. Його жирна шкіра виблискує на сонці, постать кремезна, нагадує купу живого каміння. Він мружиться, дивиться на мене суворим і дещо неспокійним поглядом. У нього в руках папір, те, що зараз конче потрібно мені, але ні, тут все навпаки. Інший світ, інші закони, інші люди...Ягницький не долюблює мене. Я не з чуток знаю про його важку руку. Іноді вона гуляла по мені, як дощ у полі. Після інциденту з бритвою Ягницький наказав не годувати мене два дні. Після чого я забув половину зі свого словникового запасу. Він не знав слова ”людина”, воно було чужим для нього. Цей чоловік був лише купою каміння, подібною до людської постаті. Поруч з начальником незрозуміла фігура. Маленька і зігнута. Це також чоловік. Навіщо? Хіба мене недостатньо покарано. Ягницький дужою рукою штовхає фігуру вперед і від неї в різні боки розлітаються незрозумілі речі. Сонце. Я втомився дивитися. Фігуру зупиняє стіна. Це чоловік, сумнівів більше немає. Старий чоловік, із сивим, рідким волоссям. Погляд гострим і неспокійний. Він підводиться і починає збирати речі. Худий. Навіть дуже. Обличчя зморщене, підборіддя випирає вперед. Ніс – ламаний декілька разів. Чоловік дивиться на мене з докором і образою. Впізнаю це погляд. Він застигав на мені, коли я їздив у далекі подорожі, заради сенсаційних матеріалів. Так на мене дивилася дружина, яка теж знала те, що мали знати, але понесла це все з собою в могилу. Світла їй пам’ять. Прийми, Боже, душу грішної раби твоєї. Чоловік сидить на підлозі, простягаю йому руку. Нехтує. Підіймаються сам. Бере залізну чашку. Мить чашка летить в Ягницького. Не влучив. Начальник сміється. Його регіт здається таким страхітливим, що мені стає моторошно. ” Ось, привів тобі філософа, разом будете думати про несправедливість долі”, - говорить Ягницький і зачиняє за собою важкі металеві двері. Чоловік підводиться. Зібрані речі кидає на вільне ліжко. Дихає тяжко. На вигляд йому років сімдесят, але скільки насправді сказати не можу. Сідає біля мене на ліжко. Дивиться прямо в вічі. Погляд холодний. Але це не той холод, який я звик бачити у очах інших, не той холод, який я бачив у їх очах. Руки у нього кістляві. На середньому пальці невеличка каблучка. Вони не забрали її? Дивно? Люди? Ні! Це неуважність. Звичайна неуважність, яких безліч. Чоловік спльовує, з рота вилітає слина перемішана із кров’ю. Бігає очима по кімнаті. Він щось шукає, ми обоє знаємо, що він шукає. Але цього тут немає, ніколи не було й не буде. Тягне мені свою суху, кістляву руку: ” Ганс”, - каже він, і посміхається ледь помітно. ” Стрьом”, - відповідаю я. ”А звати як?, - продовжує він, - це у них імен немає, а ми з тобою інші, ми зберігли найцінніше”. ”Звати Орхип, прізвище – Боженко.”, - кажу я. ”Ти як тут опинився?”, - питає мій новий знайомий. ” Блакитним вітром занесло, – кидаю я , - а ви?” ”Я?Я?Я? Чи ти з глузду з’їхав? Хіба тебе не попередили, що цю ніч ти проведеш у кімнаті із рибою. Себто зі мною”, - сказав Ганс. ” Я питаю чому ви тут?”, - наполягав я. ” Зірки почали падати, все просто, я знав, що маю знати і не робив того, що маю робити. Через що і загубився, а коли знайшли вони мене, був вже ранок, тільки не такий, як сьогодні. Той ранок був надзвичайним: я керував колоною таких же як і сам, але раптом неймовірна спека...Задуха...Всі почали падати на землю і благати Бога. Але він був німий. Я нічого не бачив, просто йшов вперед, туди, куди йшли ноги. Я залежав лише від них. Тільки вони могли врятувати або занапастити мене. І нарешті прийшов, коли отямився нікого не було поруч. Тільки я вони. Їх було багато, значно більше ніж мене. Вони були сильніші. Я програв. Все життя знав, що зірки почнуть падати і ось це трапилось, жахливо, але нічого вже із цим не поробиш”, - розповів він.”А коли це трапилось?Вітер який був тоді? ” – поцікавився я. ”Спочатку взагалі вітру не було, лише подував маленькій вітерець. А потім червона завірюха підхопила нас і понесла по світу. Більше я нічого не можу згадати. Тільки напевно знаю одне – вона скінчилася.” Я піднявся з ліжка подивився у маленьке вікно і згадав як це сталося зі мною :”Бурхливі роки. Отару виганяли на пасовиська. Все навкруги мовчало. Починалася злива. Дощик дрібненько сіявся на землю. Вона – у свою чергу жадібно ковтала кожну краплину. Отара йшла. Чабан давно був мертвий. Зовсім. Отара сунула із Заходу. Хмара зависла над нами. Я підняв голову і простягнув руки до неба. Ось-ось мала розпочатися справжня злива. Отара сунула. Чабана замінили пастушком. Я стояв і просто дивився на це все. Мовчки. Ні пари з вуст. Вітер підхопив мене і поніс далеко-далеко. За самий обрій. Туди, де ще не був ані чабан, ані пастушок зі своєю отарою. Там грала сопілка і танцювали дикуни. Яскравий колір бив по очах. Я став на ноги. Мені дали прапор і ніс його гордо піднявши голову, споглядаючи нову зорю. Її колір нагадував мені сироп. Таким в дитинстві мене поїла бабуся, а тепер мені доведеться спробувати його на смак. Огидно....  ” Ганс дивився на мене і тільки з розумінням кивав головою, він знав про що я думаю, а я у свою чергу знав про що думає він. Гармонія. Таке я відчував тільки поряд із своєю дружиною, царство їй Небесне. ” Слухай, - порушив таємну тишу Ганс, - всі тільки й говорять про блакитний вітер. Чи воно так є насправді?” – запитав він. ” Ви знаєте хто ми. Ось і я знаю. Про це знало небагато людей, але всі вони зреклися цієї віри. Пробач їм Господи цей гріх. Вони були приречені, вони не мали іншого шляху. Але й цей шлях, яким вони пішли привів їх на саме дно...якому не видно ні кінця, ні краю...Спека підсмажує їхні мізки, і дме там нестерпний блакитний вітер” , - сказав я. ” Тобі треба дочекатися зливи”, - сказав Ганс і на його обличчі застигла добра, людяна посмішка. Як прикро, що він риба. Ввечері приходили Захари. Три брати. У одного з них немає лівого ока. Здається це старший Захар. Суть не в цьому, а в тому, що мати назвала всіх трьох Захарами, щоб кожен з них не відрізнявся від іншого. Так і жили вони. Захар 1, Захар 2, Захар 3, як опинилися тут невідомо. Вони не були людьми і не вважали нас за людей. Вони нікого не вважали за людей. Хоча й жили по законам сильнішим від Слова Божого. Захари довго дивилися на Ганса. А потім, тей, що не мав ока підійшов до нього і сказав : ” Kom karasik in zu Messer”. Ганс подивився на нього сумними і тривожними очима, достав з кишені пачку цигарок, закурив і впав на ліжко, як набитий сіном мішок...

Я прокинувся о пів на шосту. Біля ліжка Ганса горіла свічка. Його очі були широко відкритими, на обличчі застигла лагідна посмішка. Горло було перерізане. Біля ліжка багровіла калюжа. На стіні все тією ж кров’ю було написано: “Злива – буде! Всі ми люди!” Я мовчки дивився на ці слова, а вони дивилися на мене. Я підійшов до тіла Ганса. Витягнув із нагрудної кишені пачку цигарок, закурив, аж раптом двері відчинилися. На порозі стояв Ягницький і три Захари. ” Безглуздя...Чи ти може теж віриш у те, що в наші краї прийде злива?”, - запитав Ягницький. ” Це все маячня, суцільня маячня. Зливи не буде. Може колись, але ти її не дочекаєшся. Розумієш чому, хлопче?”, - продовжував він. Я розумів, що все це можливо, але у них в головах гуляє блакитний вітер. Ягницький чекав, мабуть, на нього все життя. А Захари просто були обірваним листям, яким блакитний вітер грався, як хотів. Вони не винні, пробач їм Господи, цей гріх. Чи може краще я сам. Навіщо, щоб вони, заплямовані і закуті брали його на себе. З них і так досить, мені їх шкода більше ніж себе...У чому вони винні, о Господи, у тому що народилися вовкулаками, перевертнями, нечистою силою, що води кришталевої боїться. Збав їх Господи! Благаю! Господь німий...Я теж німий, це все лише у мене всередині, з зовні я спокійний. Курю і дивлюся у вікно, там степ...Широкий і розлогий. Не видно йому ні кінця, ні краю... Жовтий весь, трава вицвівша, а над ним – блакитне небо, колір такий же, як і колір очей моєї бідолашної жінки. А над степом блакитний вітер бавиться, злітає шулікою в небо і стає там зовсім непомітним, до трави сухої горнеться – і ховається, щоб не бачили його і чули, як гуде він голосами різними, як співає пісень гарних. Та пісні ті, як у на Острові Сирен, підступні і зрадливі. Літає вітер...А репортаж триває... Очі-камери фіксують усе, що потрібні, мізки-диктофон записують... За моєї спиною стоять вони, не люди, не звірі... Злива буде, я знаю...Я знаю,що маю знати, я роблю,що маю робити...

Чим пахне воля? Для одних – волошками і молоком, для інших – цигарками і горілкою. Для мене запах волі – це запах чистого паперу, смак  води і травнева весняна злива. Коли кожен вибігає під дощ, здіймає руки до неба і кричить:”Я – людина!Я  - живу!” А краплі б’ють по обличчю, але ніхто цього не відчуває. Бо на неї так довго чекали... Ягницький стоїть у мене за спиною,в руках у нього склянка із чистою водою і аркуш паперу. Він підходить до мене, простягає склянку і каже серйозним голосом : ” Пий!” Роблю ковток, ще, ще...Вода у склянці скінчилася. Він простягає мені папір і ручку : ”Пиши”, - говорить він. Я сідаю по-турецьки на підлогу і починаю писати: ” Спека...Страшно і весело”. Ягницький достає із кобури пістолет, спрямовує дуло мені у скроню. Я пишу, немов в останній раз, немов це – моя найзаповітніша мрія, це – воно багатство...Це все, що я має, кімната, мертве тіло Ганса, ручка, аркуш паперу і чотири пари очей, які уважно спостерігають за написанням. ” Пиши!”, - кричить Ягницький. Пишу, повільно і обережно, як у першому класі...За вікном збираються хмари, підводжу погляд, Ягницький чорніє, небо теж...Злива!Злива!Злива! Захари вибігають із кімнати і я чую лишень їх важкі кроки на сходах. Ягницький мовчки ховає пістолет у кабуру, загортає тіло Ганса у скривавлене простирадло, бере на руки і несе до дверей...Із сусідньої кімнати долітають крики : ”Злива!Злива!” Мовчки стою, закурюю ще одну цигарку дивлюся на степ. По ньому їдуть на підводах люди, плачуть діти, сміються парубки й дівчата, мовчить трава... Стискаю у долонях аркуш паперу, потім похапцем розгортаю і пишу: ” Мною прочитано. З моїх слів записано правильно. Орхип Боженко. ” Крапка.