Тартак - "Дж... Ангел"
Стою на порозі. Ніби зґвалтована щоденним міським життям. Дорогі парфуми змішалися із запахом автострад і весіннього вечора. Заплющую на мить очі. А в уяві мільйони облич: красивих, страшних, наївних, самовпевнених, загадкових, простих, хитрих, злих, беземоційних, відкритих, старих, молодих, дитячих… Простіше – обличчя натовпу, безпорадного і змученого, нетямущого. Моє волосся ніби вигоріло під світлом клубних прожекторів. М’язи зсохлися від танців. Слух атрофувався від драму і трансу. На мені одяг найновіший. Піджаки, джинси, футболки, сумки, туфлі, - бутіки. В гаманці у потаємній кишені лежать піґулки. Маленька металева фляга з віскі. Коханки подряпали моє серце свіжим чорним манікюром. Коханці по-черзі вбивали іржаві цвяхи мені у мізки. Органайзер вщент набитий зустрічами, номерами телефонів, назвами фірм, прізвищами адвокатів, ріелторів, аґентів. Скоро придбаю авто. Із собою купа рекламних проспектів Audi, Volkswagen, Renault. Виглядаю втомленою. Усередині щось стримує. Відчуваю величезну відразу до людських емоцій, тим паче набутих, тим паче невдало зіграних. Уся ніби обляпана багном фальші. А навколо протяги буденної паніки. Вони викликають у мене застуду. Тому я стою на порозі.
У тебе. Простягаю руку. Прошу мікстури. Мій лікарю.
Стоїш на порозі. Я час від часу готую тобі мікстуру. Вона частково складається із моїх флюїдів щастя. Ти даєш себе пестити, даєш себе на опіку. Як дитину-сироту віддають новим батькам. І я говорю до тебе. Гірко, прикро, але говорю. Іноді жартую, занадто гостро як для тебе. Однак ти все терпиш. Підставляєш голову під чергову порцію іронії. Покірна і втомлена.
Зачинена наглухо у моїй квартирі. У тебе немає нікого крім мене, тому ти не боїшся бути зрадженою чи приниженою. Підходжу й обіймаю ззаду. Ховаю у собі від зовнішнього світу. П’єш заварений мною теплий чай. Чорний, з лимоном, дві з половиною ложки цукру. Лунає музика. Joe Cocker чи Morphine. Джаз, тільки джаз. Аби був затишок, комфорт. Виймаю з твоєї передньої кишені мобільний. Вимикаю зовсім. Там потім буде купа пропущених від колеґ, знайомих. Але потім, потім… А поки я знімаю з тебе піджак – останню схованку вуличного повітря, попелу, пилу. У моїй квартирі немає мегаполісу, лише прожитий простір. Прожитий для тебе, тобі. Тут усе готове прийняти твій смуток, твою втому, твою знервованість, безсилля, апатію, мовчанку, тривогу, розпач, інфікований біль, штучні чуття. Змішую спокій і турботу.
Тобі. Простягаю руку. Віддаю мікстуру. Твій лікар.
Ти зовсім нічого у мене не питаєш. Ні як жила цей час, ні що болить, ні від кого втекла. Мовчиш. Так багатослівно мовчиш. Розумієш. Я й так ніби оголена перед тобою. Роздягнена своєю правдою, слабкістю, втомою. Ню із безслів’я і короткого досвіду. Який ти теплий. Зігріваєш кожну мою судинку, капіляр, клітинку, атом. Зігріваєш собою, лишень собою. Лишень своєю присутністю. Ніби існуєш усюди навкруг. Наскрізь. Я плачу. Дрібно-дрібно, гаряче-гаряче. Обпікаю сльозами твою долоню. Підставляєш плече. І я засинаю на нім. Із червоними вологими очима.
Мій лікарю.
Так буде завжди. Я вже залишусь тобі таким, як є. А ти не станеш інакшою. Не зміниш спосіб життя, оточення, прописку. Займатимеш закріплене за тобою місце у суспільному ланцюзі. Я не полишу тебе, не зраджу, не піду. Чекатиму, поки ти наступного разу з’явишся на порозі, зґвалтована щоденним міським життям знову. Чекатиму. І ти це знаєш.
