Колись, так зухвало, у щирість дівочих очей,
Пірнав, виринав і зникав, залишаючи біль.
Попереду бачив феєрію днів і ночей,
Де сотні личин, що обличча утоптують в гній.
"Ти поряд була, та не бачив я папороть-цвіт.
Блукав у тунелях змарнованих марно надій.
Цеглинами мрій вибудовувала свій міт.
А я - зруйнував, та й, злякавшись за себе, утік.
І, втративши стіни, поглянула сумно услід.
На прощу пішла, залишивши, мені, своє серце.
А моя душа, занімівши, дивилась на схід.
Й прийшло розуміння, що втрачене більш не вернеться.
СпалЕними, вщент, сторінками минулих років,
На скронях, малює узір вища суть.
Якби зміг побачити, те, що в житті не встиг.
До тебе у сні, шляхом зоряним, винайшов путь.