Ох тяжко... Тяжело и, вместе с тем, сильно

як не розтрачене кохання пахне осінь,
так трунок квітів убирає в себе листя,
І павутини сіді прожилки як просінь,
Обплутують траву ніби намисто.

І жовта квітка не розтерта в пучках,
Ще випромінює останній подих літа,
А листя вже розкладено по кучках,
І половина лісу дощем вмита.

Як не дарованв нікому чиста ніжність,
Холодні роси вранці швидко стигнуть,
І тихо так спокійно-ніжно,
І не спізнитись вже нікуди та й не встигнуть.

Лиш жовті квіти посміхаються у вічі:
"А,що нам осінь, не фарбувати ж їй нас двічі?"

Біле марево снів затягла позолота,
Тягне смуга лісів огрубілого рота.

Ніби тим сміячись натякнувши на велич,
Що ти зробиш мені, що очима так сверлиш?

Я могучий широкий, я живу тут сто літ.
Не дивись так на мене, не дивись так на світ.

Простягни мені руку, о людино безлика,
Простягни мені руку, як іще тебе кликать?