Тиждень починався добре.
Купили партію піз*ених ноутбуків Хуліт Паккард,
котрі успішно продали через Льошин інтернет-магазин.
Часом думаєш:
добре, коли є Льоша,
добре, коли є друзі в податковій.
Гроші, що несподівано впали на голову
потребували захисту від пробуху і їх,
так само несподівано,
врятувала контрабандна партія
піз*ених японських плазмових телевізорів
китайського виробництва.
Всю ніч
(за допомогою скайпа
і нашого нового друга з 4 общаги КПІ)
перекладали з китайської,
друкували інструкції,
гарантійні талони,
клеїли бережно вирізані тобою наклейки зі штрихкодом.
На ранок ти пішла.
Сказала, що йдеш,
що більше не дзвонитимеш,
розповідала
як тобі набридло життя нічної контрабандистки.
Я ж учусь у медінституті,
у мене третій курс,
три курсові і місяць практики у психіатрії, –
кричала ти.
Я ж, врешті, відмінниця, –
додавала майже плачучи.
Льоха спав,
убитий нічною роботою і пляшкою коньяку,
а я,
я не знав, що відповісти.
Іноді таке буває,
стоїш і мовчиш,
не те що хочеш, щоб ти скоріше пішла,
навіть навпаки,
але нічого не можеш протиставити
твоїм словам. І ще,
ці азіати,
ці мовчазні свідки моєї любові.
Я мовчки погоджуюсь із тобою,
ти ображаєшся і йдеш.
Я ображаюся, що ти пішла і
повертаюсь до своїх телевізорів.
Телефоную другу із податкової,
сьогодні я заплачу податок на тебе
випитим разом із ним алкоголем.
І коли телевізори нарешті будуть збуті,
я подзвоню і попрошу вибачення,
я зізнаюсь тобі у коханні,
а ти,
звісно пробачиш мене,
тому що я твоя зірка,
тому що я твій Джим Моррісон комерції.
До того ж – я вмію любити.
Та це буде потім,
а поки що, ці кляті телевізори не зрушили з місця,
немов
Теракотова армія першого імператора династії Цинь.