***
Мовчить весна:  лиш стиха дихає росою,
в повітрі млявий аромат
ховається за вічною пітьмою,
і прагне повернутись в райський сад.

Цей аромат кохати хоче,
як все, що в русі швидкому біжить,
та листя ясена йому шепоче:
«Ти гордий і розкішний, щоб любить!».

«Невже ти думаєш, що я душі не маю,
й нікого у житті не покохаю,
крім чарівних принад моєї мрії?».

«О аромат, ти надто ціниш волю,
ти не зречешся нізащо пекельної надії,
і не поступишся, щоб виправити долю! ».

***
Я думала знайшла свій райський плід,
своє печальне і палке кохання,
та це лиш був колючий глід,
який ховається в ілюзії смеркання.

Я думала не зможу більше жити,
великий світ безмежним перестав,
і геть забула часом дорожити,
надіючись, що ти мене кохав.

Ти думав я піду з тобою на край світу,
коли подарував трояндового безліч квіту?
Але ти припустивсь помилки!

Я не дозволю, щоб розбилась  моя мрія,
щоб пролетіли марно  золоті роки,
тим більше втратила свою надію.

***
І знов невдача…
Світанок може не настати
в душі, що через темінь плаче,
бо світло в совісті не може мати.

Але ж в усьому винен світ,
що розпустив і пустоту, і бруд.
І вже ніколи не зупиниш бід,
минеться це, коли настане Страшний Суд.

Кругом будуються нові споруди,
Пустотою супроводжуються всюди
проекції їх шедевральних дій.

Щодня ти відчуваєш гострий страх,
це наче прочитавши гоголівський вій –
щоразу розумієш скоро з`їде дах.