Ти все стібаєшся й стібаєшся…
Ти все смієшся, наче впала не в сніги.
Ти все життями рваними втираєшся,
Ніби не можна стьоб той  обійти…

Ти все стібаєшся, на радощах і прив’язі,
Як ніби сльози не твої то полились
Ти все стібаєшся –стараєшся…
Ніби не можеш просто роздягтись..

Ти все брутально нишпориш  емоцію,
Яка упала й вмерла вчора чи колись…
і подиху не стишуєш фільтрацію,
в  космостраждання рвучись-боячись...

Ти все стібаєшся й стібаєшся…
Ти п’єш маренго й досі скавучиш…
Ні перед ким  хребтом не вихиляючись...
Сама згниваєш в стрункощах чужих..

Ти  все стібаєшся над власними,
Над недоречними і  сірими крильми,
Над впертостями зовсім несучасними,
Над вічними акордами стрільби.

Стрільби у себе, в нутрощі стерильні…
в  легені стишених припалених пластмас…
в думки пройдешні так само непосильні..
уклинюєш свій  легкий майстер-клас…

Ти все стібаєшся й стібаєшся,
Чекаючи нас там в початку чи в кінці…
Ти власним гумором відкрито розпинаєшся,
Розсаджуючи людство на стільці.