Крізь  шепіт неопалого зітхання,
Спускається павук, збиваючи росу…
Мабуть востаннє дивиться на сонце,
мабуть і я так низько поповзу…

Бажання не чіпати стишені акорди,
вгніздилось мовчки в хворій голові.
Бажання розтоптати всі турботи…
Я чай сьогодні зовсім не люблю…

І ця горлянка так болить навмисно,
І шлунок ниє, як  убогий гітарист..
І згарище димить на місці некохання,
І серце заржавіле не болить.

То просто вітер виє на антені,
Ламаючи будівлі і цуплячи  листи.
Листи, що ти писав нікому,
Листи, що явно не мені…

Коли насправді не лишилось болю,
Коли рука втомилась дряпати рядки,
я мовчки плачу на болоті долі,
я тихо вию на твої сліди.

Сліди, що замело осіннім  брудом
І залило по вінця твій цинізм
Здається хтось постукав в двері,
Здається хтось на крилах сміх приніс..

Сміх, що лунає мовчки і в гарячці,
Сміх, що знущається з усіх.
Я не тобі зітхаю й плачу на світанні,
Я не тобі співаю уночі.

Я заспіваю під кінець  зітхання
І зрозумію, що усе було.
Я  попишу ще трошки про кохання,
І уже точно визнаю – Було.