Тобі так погано, настільки порожньо у душі, що просто необхідно з  кимсь поговорити, комусь виплакатись. Та як на зло ніхто з твоїх друзів не може тебе вислухати. Когось нема вдома, хтось дуже зайнятий, а з кимсь ти посварилась і просто не хочеш першою дзвонити. Навіть коли тобі так треба чиясь підтримка, в тебе накочуються сльози на очі, ні, ти не поступишся першою, будеш тримати все у собі – але не зламаєшся.
В подоланні моральної кризи перша думка яка з’являється – треба пройтись, сходити в магазин, поміркувати, розібратися в собі. Батьки дають гроші, щоб дещо купити і ти краєм вуха чуєш і запам’ятовуєш продукти, які треба принести додому. В цей час ти думаєш, чого тобі хочеться, щоб покращити настрій, задовольнити душу. Та при перших спробах розумієш – тобі нічого треба, все необхідне, і навіть не дуже, в тебе вже є. Що ж, потім щось придумаєш.
На вулиці дощ. Ти його ненавидиш. Під час дощу майже завжди поганий настрій, і кращим від дощу він не стане. Ти йдеш без парасольки, а капюшон вдягати не хочеш – тобі байдуже, на все... Намагаєшся знайти причину тієї порожнини в душі, але все марно. З батьками не сварилася, з сестрою не билася, з хлопцем проблем немає, начебто все гаразд. Але в чому річ?! Тобі не подобається твій стан, тебе саму він непокоїть і навіть трохи дратує. Що ж трапилось?!
Тобі набридло думати про себе. Ти думаєш про дощ, про магазин який вже зачинено, не зважаєш на промоклі черевики, мокрий одяг та волосся та на деякі здивовані погляди перехожих – тобі байдуже, на все... Заходиш у мінімаркет, береш 1% кефір та кілограм морозива, дивно, такі суперечливі продукти: кефір та морозиво. Нащо пити кефір, якщо збираєшся наїстися морозива? Безглуздо. Але ти їх береш. У черзі, ти помічаєш довготривалі погляди охоронця, що стоїть недалеко. Легкий флірт з охоронцем, увага продавця в кіоску і  розумієш, що ти приваблива навіть у пригніченому стані, але тобі байдуже, на все…
Ти вертаєшся додому. Давно вже не звертаєш уваги на сильний біль в горлі, на холод. Ти вся в роздумах, у собі. Досі, ти не знайшла причину, через яку тобі так хочеться плакати! Навіть придбання деяких дрібничок тебе не тішить. Думка про те, що в тебе в пакеті купа морозива, ніяк не радує і не впливає на твій настрій, хоча зазвичай це не так. Ти проходиш біля дорогого ресторану, поряд іномарки та якісь молоді хлопці. Ти не причепурюєшся, не бентежишся через свій зовнішній вигляд, просто йдеш далі, повз них, тобі байдуже, на все…
Вдома тебе ніхто не зустрічає, ти просто роздягаєшся та йдеш на кухню, нікому нічого не кажучи. Накидаєш собі морозива, дивишся телевізор, якийсь фільм, він тобі здається позбавлений будь-якої логіки. Йдеш до себе в кімнату. Сідаєш, відставляєш морозиво, воно тобі здається несмачним. Не знаєш що робити, сльози підступили до очей, та чому!?  Ти не знаєш. Витираєш сльозу, тобі набридло думати. Чомусь взяла ручку та шматок паперу. Навіщо, не знаєш, тобі байдуже, на все…
Але все одно починаєш щось писати. Про порожнину в душі, порівнюєш її з чорною дірою, щось пишеш про друзів, незнайомих людей, та врешті решт, про жорстокість цього величезного світу. Ти пишеш не зупиняючись, з величезним запалом, пишеш усе, що тобі накипіло у тендітній душі. Невеликого клаптика паперу тобі не вистачило, ти взяла у тричі більший, та продовжила писати. Скільки часу писала – не знаєш, навіть не помітила як опинилася у своїй кімнаті, з папером та ручкою. Ти наче вийшла з трансу. Витираєш сльози, в тебе мокрі рукава, багато солоних крапель на столі, мокрий папір, та літери все одно добре видно і ти починаєш читати…
Несподівано для себе, ти бачиш перед собою величезний вірш на декілька аркушів, римований та сумний. Ти живеш на Землі 17 років, та ніколи не відкривала у собі здібностей до написання віршів, хоча так хотілося…. Читаючи свій вірш ти дивуєшся та захоплюєшся: він чудовий! І тут, зупинившись на хвильку, помічаєш, що вже нема тієї величезної глиби на душі, вона на папері, у твоєму вірші, який показує, яке життя прекрасне, і тепер тебе більше не хвилюють проблеми, тобі на них байдуже, на всі!..