Я знову чув знайому до сказу мелодію труби…
Він був десь позаду, побитий, скалічений, майже безкрилий. А ми з тобою у самісінькому центрі зали для очікування. Велика стрілка от-от стане на фатальну позицію і гучномовець продекламує стандартний набір речень  про «початок посадки на потяг, сполученням… » А я так хочу, аби ти лишилася. Ну чого варті ті гігабайти фотографій у комп’ютерній пам’яті? А шухляди МОЄЇ пам’яті? Спогади не досконалі, це лише спалах уяви, позбавлений коливань твого голосу, запаху твого волосся, відчуття твого дотику…  Я обертаюся на звук труби і бачу Ангела. Він виліз з ногами на крісло і палить синій «Bond». Швидко затягується, нервово випускає дим. Він увесь тремтить, ніби від жару чи ломки. І я впевнений, що це поганий знак. Адже ангели не курять просто так!
Ти хоч іноді пригадуєш, ЯК ми закохалися? Ось тоді я вперше і побачив нашого Ангела. Він падав з неба, бо наперед знав, що ці стосунки приречені. Та він мовчав і лише тужно грав на трубі. Тепер я чую цю мелодію постійно. І навіть зараз.
Але ти розвертаєшся  і йдеш. Я встигаю схопити тебе за руку:
- Стривай! Ти ж нічого мені не відповіла!
Ти вириваєшся, біжиш до виходу.
- Повертайся! Я вічно чекатиму тебе на цьому вокзалі!