Ранковий мокрий Львів. Сірий і похмурий. Зовсім не привітний. Холодно... Осінь... Під ногами калюжі. Люди з парасольками. Зовсім не усміхнені. Не люблю я мокрі ранкові прогулянки...В поспіху кудись. Напевно не тільки я одна не люблю. Якби була така можливість залишитись дома і провалятись під теплим одіялом до самого вечора, думаю, вулички Львова були б зовсім пустими.
Дощ змінює Львів. Зазвичай він дуже домашній, затишний, рідний... Зустрічає старими вуличками, ароматами кави і тисячами кав'ярень. Щось магічно-прекрасне,  щось мрійливо-романтичне. Львів - це місто закоханих пар, місто театрів, місто жовтих трамвайчиків, місто дідусів, що грають в шахмати на лавочках. Це місто, в якому відчуваєш тисячолітню таємницю кожного будинку, кожної вулички, кожного архітектурного дива. Львів манить. Львів заворожує.
        Але буває, осіннього ранку він змінюється. Ніби ображений, зустрічає нас мокрою бруківкою. Ображений чи то за намагання людей  осучаснити до божевілля кожний його куточок, чи за розкидане сміття під ногами, чи то за агресію самих людей... Він обіймає нас своєю вологою, поглинає нас своєю похмурістю. Зовсім чужий. Зовсім не привітний...
        Вечірній мокрий  Львів... Це щось інше. Він створений для людей, які люблять ходити удвох під однією парасолькою, під тисячами жовтогарячих фанарів. Він створений для тих, у кому ще живе хоч трохи фантазії. Для тих, хто вміє бачити зорі в калюжах...Здається,  він створений для мене.........