Минуле неподалік. Вже зовсім скоро буде поруч, аж надто близько щоб змогти його ігнорувати. Минуле є. Воно просто лежить, припавши пилюкою. Дмухне вітерець - і все може стати знову таким реальним. Сьогодні. Тепер. Аж доти, доки буде бажання. Та чи варто? Чи варто розпалювати вогонь в тих очах, в які колись дивився з коханням, потім з розчаруванням, а потім говорячи "прощай"? І які будуть відчуття коли знову побачиш той погляд, ті іскорки? В тому ж самому місці як і колись, тільки вже за інших обставин і з іншими намірами. І це будуть вже зовсім інші дві людини. Які не бачились два роки, поруч з якими є інші люди, які здається і не змінились зовсім, та все ж... На декілька розчарувань з того часу стало більше... На декілька втрат, на декілька приємних моментів, на декілька особистих перемог та поразок.Змінилось так багато. Але коли чуєш той голос-так занурюєшся в минуле, що здається ось ось потонеш в спогадах. І посміхаєшся. І відчуваєш людину. І знаєш її. І доповнюєш в чомусь. Ми жили тоді одним життям на двох. Тоді все було зовсім інакше. Тепер ми з коханими-некоханими щасливі-нещасні. Рухаємось дальше, бо повертатись вважається дурним тоном. І будемо дальше веселі-сумні засинати-прокидатись з думками-паразитами про минуле-теперішнє і порівнювати, і радіти, і каятись. І жити дальше. Щасливі-нещасні...з коханими-некоханими..