Мій малий малює аквареллю райдугу. Акуратні пальчики незграбним пензлем виводять смужки на мокрому папері. Тарас округлює напівпрозорі лінії, кумедно висунувши язика, а я із посмішкою спостерігаю за його дитячою зосередженістю.
Звичайно, усі кольори підтасовано: чомусь з’являється насичений бордовий і загадковий чорний, білий витісняє блакитний, а порядок розташування нагадує безлад у верхній шухляді мого письмового столу.  А що буде, якщо розставити фарби правильно? Чи є у природі веселки якась логічність? Або хоча б символізм? Чи все це суто суб’єктивно? Який суб’єктивізм (таке слово існує?) у російському вислові малярів-початківців: «Каждый охотник желает знать, где сидит фазан?» Що ж, пафосно спробую скласти власний суб’єктивний словник райдужної кольористики.
Отже, червоний. Для мене це колір буденності. Мій шарф, рукавиці, помада і сумка, котру придбаю в середині березня, - вони усі нагадують болючі радянські стяги. Навіть зараз, коли пишу, то одягнена в червону олімпійку з недореволюційною назвою «Куба», а десь поруч посміхаються тотожного кольору плюшеві капці.
Помаранчевий від слова помаранч. Я люблю помаранчі, особливо коли відчуваю спрагу. А ще – це відтінок мого дитинства і солодкої моркви. Знаєте, є морква гірка, котру у борщ додають мами, така морква – брудного теракотового. А є солодка, чиста і яскрава, смачно помаранчева.
Жовтий. Його я не коментую. Він ніякий.
Зелений – це весна, так само як і рожевий. Я обожнюю весну… У мене під вікном щороку квітне вишня, це надто гарно, на фоні сірих будинків, щоб не посміхнутись. Але, на жаль, я люблю черешню, велику таку, з дідусевої дачі… А взагалі, більшість тонів зеленого – нудна і нецікава, окрім тону першої трави. Але така річ буває раз на рік і дуже рідко встигаєш нею намилуватися.
Чомусь на фото мої очі здаються блакитними… А це омана! Так само як і небо. Ви бачили у Кривому Розі блакитне небо?! А купалися у прозорих блакитних водах Карачунів?! Врешті-решт, волошки насправді фіолетово-сині, а не поетично голубі. Отже, виходить, що блакитний – ілюзія, пустка, нуль, який нічого не позначає, а існує як дещо абстрактне в нашій матеріальній уяві.
Я люблю синій. Це колір спокою, рівноваги, усамітнення, колір власного Всесвіту. Якщо вимкнути усі органи чуття, то своїм внутрішнім оком нірвану, тобто стан збалансованості між зовнішнім і власний его, я бачу насичено синьою, глибоко, потужно, всепоглинаючо.
Усе, що я НЕ люблю асоціюється із фіолетовим. Окрім Неї, звичайно. До Неї ставлюся занадто дивно, щоб констатувати як саме. Варто лише поглянути і все зрозуміти.
Фіолетовий дуже брутальний, штучний навіть. Навколо рахую цього кольору пальта сварливих бабць і відчуваю відразу. Жах! До речі про Ліну Костенко… Краще змовчу, бо залишилося додати Полю і усі ці речення стануть повним фіолетом. А я його ненавиджу. Хоча ні, перекрутивши слова одного божевільного поета, скажу: «Я досі думаю, що ненависть просто слова!»
А мій малий далі малює і не здогадується, що коїться у голові його дивакуватої сестри. Аби хто знав, як мені хотілося б бути такою ж безтурботною, малювати, писати, творити, врешті-решт, не шукаючи сенсів, просто бути наївною і по-дитячому щирою, так само висунути язика і водити пензлем…
А про що мрієте ви?