Я вибігла з таксі, скористалася домофоном і попрямувала сходинками до ліфту. Його металева коробка підіймається на 16-й поверх рівно 1 хвилину 36 секунд. А далі – чорні з ґрафіті-малюнками двері, коридор і, нарешті, кухня.
Глибока ніч. Велетенський місяць гігантським прожектором освітлює кімнату. Вона сповнена ніжним ультрамарином. Пластикове вікно відчинене навстіж. На підвіконні – гарний силует…  Так, Сюзанна.
- Тільки не роби різких рухів, - намагаюся я заспокоїти кохану.  – У мене був нічний ефір.
- А що, на всю столицю окрім неповнолітньої стриптизерки оригінального співрозмовника більше немає?
- Ти слухала радіо? – дуже риторичне запитання, я все одно знала відповідь.
- Ти проводжала її додому?
- Ми просто сіли в одне таксі!
Я почала заварювати каву; попереду – безсонні години.
- А я тут сиджу на підвіконні, думаю… Ти ж знаєш, що під нами 16 поверхів? Це навіть не 9. Якщо стрибнути – то вже остаточно. Й одного відсотка на виживання не залишається. Не думай, що я тебе залякую! Ти чудово розумієш, я можу зійти з підвіконня на підлогу і дати тобі спокійно допити «Арабіку», або можу злетіти… і як у «Машини времени»: «Не вверх, а вниз», тим самим провчивши тебе на все життя, не лишивши совісті ні хвилини відпустки… Усе залежить від бажання, а я на роздоріжжі
Міцна кава розливалася моїми капілярами і ніби заспокоювала. Зараз почнуться закиди про суїцид, потрібно набратися терпіння.
- А я на роздоріжжі… Все залежить від тебе… Ти хочеш, щоб я зникла?Ти хочеш? Чого ти хочеш?! Якщо ти накажеш мені жити – я житиму. Якщо накажеш мені піти, піти униз, я піду… Чого ти хочеш?
«Я втомилася від подібних розмов. Хоча їх до цього ніколи не було. Але, здається, ніби вони тривають вічність, завжди, щодня.»
- Твоє право. Я не буду вирішувати за тебе. Можеш убитись, можеш піти спати… Усе в твоїх руках.
Сюзанна почала панікувати:
- Ти думаєш, що я боюся померти? Боюся стрибнути униз?! Я не боюся! Хоча, знаєш, я намагаюся відчути екстрім, адреналін, насолоду… Протягнути руку і помацати небо – це ж так просто! Лише один крок і місяць обійматиме мене своїм промінням… Мені потрібно відчути висоту… у всьому! Навіть у стосунках із стобою!.. А ти відмовляєшся мене туди підняти… Зжалійся наді мною!
Я ставлю філіжанку край столу і підходжу до вікна. Обіймаю її цнотливі холодні плечі. Своїм теплим диханням намагаюся зігріти її шию. Тепер Сюзанна нікуди не втече. Вона вже моя полонянка і нехай забуде свої гучні слова про суїцид… Їй подобається моя близькість.  Вона ледь помітно задоволено посміхається. Я відчуваю, як сильно калатає її серце.
- Заспокойся, - шепочу.
- Іноді мені здається, що ти віртуальна, ілюзована, солодкий плід моєї уяви. Я не можу так сильно любити реальну людину! Ти ніколи не була реальністю! Зізнайся!
Я сильніше стискаю її руки, аби вона повірила у мою справжність.
- Зізнайся, допоки небо не стало моїм убивцею. Це ж така насолода бути на «ти» із вітром. Тобі не зрозуміти! Якщо я колись зірвусь, то не думай, що то марно. Ви не знайдете мене на асфальті. Я просто розчинюсь у повітрі, небо поглине мене, а місяць стане новим коханцем! Я буду атомом, гвинтиком, пазлом атмосфери! Це буде найвищим кайфом!
- Я тебе люблю, - я марно намагаюся змусити готичну пані злізти з підвіконня.
- І я… Тож ти маєш вирішити за мене: жити чи піти? Відчуваю себе Гамлетом. Я кохаю Шекспіра. “To be or not to be?” Жити чи піти? Кажи!
Я мовчу. Цілую в губи і відходжу. Прощаюся?
- Це була відповідь?
Мовчу.
- Ти заганяєш мене у тупік! - Сюзанна сходить на підлогу і розгублено  блукає очима по кухні. Фокусується на філіжанці. Підходить, замахується, розбиває.  Дрібні уламки розлітаються по підлозі. Вона кричить. – Ти граєшся мною! Ти мене зневажаєш! Постійно переступаєш через мене! А я не така! Чуєш, не така! Я тобі не іграшка! Не лялька! Грайся з іншими! Їх безліч! Вони усі тебе хочуть! Навіть мій брат тебе хоче! А я – ні! Мені чхати на тебе! Ти не гарна! І взагалі шатенка! Я ненавиджу тебе!  Не-на-ви-джу! Пішла! Вимітайся!
Вона плаче. Вішається мені на шию і плаче. Всі гадають, що вона сталева леді, а вона плаче.  Можливо, вона дійсно мене любить?
- Я тебе кохаю, - нервово шепоче, цілує мої щоки. – Я закохана у сон… Люди в дійсності не бувають такими як ти… Яка ти в мене дивна і хороша… Яка ти в мене… Ти в мене… Це сон! Якщо мене колись не стане, якщо свічка мого «я» згасне від раптового пориву вітру, пам’ятай, що я навіки досягла свого раю – абсолютної самотності. Там я нарешті зможу не кохати тебе, і від того стану сильною.
- Люба, якщо тебе колись не стане, якщо свічка твого «я» колись згасне, я у своїй голові постійно відправлятиму до тебе голубів з прив’язаними листами про кохання. Вони зберуть усі уламки твого розбитого серця і змусять його знову битися. Я врятую тебе. І знай, я завжди робитиму так, щоб ти передумала…
Ми обидві сполохано подивилися на розчинене вікно.
*
Абсолютна самотність – навіки недосяжний рай.