КАЙ
Він дивився у її крижані сині очі і дивувався, як їх краси не помічають інші. Він тримав її змерзлі руки. З його повік сипався іній і змушував танути долоні Королеви. Від кожного її поцілунку губи Кая хворобливо білішали. Вона шепотіла:
- І тут відшукає.
А щоранку Кай спостерігав, як Королева перетворювалася на великого білого птаха, котрий розправляв свої міцні крила і вільно шмигляв просторами північного неба. Ризикуючи власним життям, птах прямував до сонця, обпікався і знесиленим падав на землю в образі слабкої, трохи посивілої, але ще досі гордої, жінки. Вона ледь чутно промовляла:
- І все-таки відшукає.
Кай ламав голову, вигадував, як можна уберегти холодні крижані очі Королеви від убивчо жаркого сонця. Тоді біль прослизне від неї просто у змерзлий ґрунт і затвердне навіки у полярній утопії. Королева, сповнена новими сподіваннями, сказала б:
- Можливо, не відшукає.
І Кай, щоб врятувати Королеву, розламав сонце. Однак жінка більше не ставала птахом, тому хлопчик блукав сніговими пустелями і збирав пір’їнки, аби колись подарувати колишні крила. А Королева, хвора і втомлена, кричала із свого палацу мандруючому Каю:
- Я відшукаю! Навіть ТАМ! Я ніколи ні про що не просила! І більше не попрошу! Я вже бачу на дорозі дві кіски! Потрібно вертати!
І Кай повернувся, і повернувся з крилами. Але Королева не зраділа подарунку. Вона вже зовсім посивіла, проте ще зберегла вроду й аристократичність. Вона називала Кая «сином» і плакала:
- Я чекатиму вічно.
В останню ніч вони кохалися, кохалися до світанку, допоки на видноколі не з’явилися дві кіски. Кай збагнув, що Королева – то його сон, але Королева – то його могила.
- НАС більше не відшукає! – щодуху з відчаю горлав безпорадний хлопчик.
ГЕРДА
Я вже бачу тебе. Чую тебе і твої кроки. Ти біжиш до мене як завжди дахами. Мабуть, боїшся спізнитися. Нам є для чого поспішати, але вже немає куди запізнюватися.
Півнеба захопили грози. Наближається мороз. Пізня осінь. Декілька життів назад ми були щасливі. Просто тут, на цих дахах, у цих трояндах. Тепер все розділено на «до» і «після». Будь ласка, віддай мені своє серце. Або ні, сідай поруч і будемо чекати КОЛИ ПОЧНЕ ПАДАТИ СНІГ. Ти, чоловік, завжди мав право вибору, однак я, жінка, завжди програвала.
Я бачу тебе поруч. Чую тебе і твоє повільне дихання. Раптово піднявся північний вітер. Відкрийся мені. А я спробую зрозуміти. Розкажи свої таємниці. І розкажи найголовнішу – де тебе шукати, ЯКЩО ПОЧНЕ ПАДАТИ СНІГ.
КОРОЛЕВА
Не цілуйте. Я лише несміливий крок між смертю і весною. Я лише тихий видих природи перед нетривалою зупинкою. А Ви вже оголили мої білі плечі. Не дивіться! Ці шрами не від Вас… або не для Ваших очей… То сліди від крил, що символізували щастя. Відверніться. Я соромлюсь.
Не мовчіть! Ця волога тиша мене убиває! Не мовчіть! Кохайте мене! Беріть вже мене усю! Але не мовчіть!
Не зупиняйтеся. У цьому палаці, у цій кімнаті – кохання. Роздягнене і знедолене, але кохання. Ви необережним рухом скинули мою останню сорочку… Тепер можете милуватися або гидувати моїм холодним тілом. І не просіть спробувати зігріти мене. Я боюся тепло не втримати. А втримати Ваші руки навічно біля себе – занадто складно.
Не мовчіть! Кажіть вже що-небудь. Ця крижана підлога дзвенить нашими обіймами, але я хочу, аби її спокій порушив Ваш голос. Усе навкруги мертве, і я вже при смерті… І тільки Ви… поруч… в одному просторі… в одному часі… спільним подихом… спільним порухом… Ваш іній… моя пара… тільки Ви… Ваш Всесвіт… я тану… початок березня… я тану… Ви поруч… Ви ще поруч… цілуйте… кохайте… будь ласка…
Не мовчіть!
