Ну так, тепер ти можеш іти. Ти виконала усю роботу, ЩО тебе тримає? А ти гарна… Маленького зросту, з зеленими очицями, вся така акуратна і мініатюрна. Як у сувенірному магазині фарфорова фігурка, котру боїшся розбити… А ще – ти добра, щиро добра, наївно добра і життя тебе провчить. Це вже мінус. Тобто твоя доброта – це мінус, а уроки життя – це нормально, так має бути. Іди вже, іди! Дякую за посмішку на прощання. Сьогодні ти старанно відпрацювала… як завжди. Я дивлюся у слід. Ти йдеш, уздовж розталого снігу, тонкою смугою сухого асфальту. Було б передбачувано почути цокіт підборів, але ти їх не носиш, це не практично у твоїй професії.
Десятки вітрин електричним струменем б’ють у мої очі… Що тут? Дорогий бутік, в якому НЕ ти купуєш одяг; книгарня, котру ти так любиш і часто відвідуєш; зручний фастфуд, у якому ми могли б щоранку снідати, пити кислу арабіку й іноді цупити розфасований цукор. Могли б… Дивлюся на своє відображення в калюжах… Я хочу стати давньогрецьким язичником або ще якимось політеїстом! У цій воді помічаю, як античні божества кохання гріють ноги у земних залишках весняного дощу, а їхні руки співчутливо покладені мені на плече, мовляв «Тримайся». У природному дзеркалі відбивається все той же кучерявий молодик, як і раніше… Ні, не той… Колись давно його блакитний погляд випромінював нормальність, те звичне, що відшукаєш у поглядах будь-якого перехожого віком від 18 до 30… А зараз?
Скільки відсотків тебе буде зі мною? Скільки тебе буде зі мною у цьому квітні? Травні, серпні, у цьому році? Скільки ти будеш зі мною? Скільки ти зі мною? Скільки ти? Ти?.. Ось і все!
Безліч людей навколо! Діти, старі, підлітки, молодь, сім’ї, одинаки… Їх – БЕЗЛІЧ! А я їм не вірю. Я нікому не вірю! Я БІЛЬШЕ нікому не вірю! Я БІЛЬШЕ не дихаю ані довірою, ані співчуттям, ані милосердям… Чесно, це не страшно – розчаруватися у людях. Це логічна ланцюгова реакція на завданий біль. А біль – то найголовніша ознака роковОї помилки, на якій ми вчимося… Кажуть, час лікує… Мене чомусь занадто повільно. Як, у принципі, й будь-які інші ліки… Скільки ще років відвели боги моїй душі? А чи років? Моя душа в агонії вдивляється у прірву. Якщо ступити крок з краю ножа, то можна померти одразу в польоті, від розриву серця… Цікаво, душа має серце?
Щоночі складаю листа тобі. Тонкою шовковою червоною ниткою витягаю із себе разом із нутрощами рядки. Повільно їх шинкую, засипаю у салатницю аркуша, чорнилом змішую, а потім – назавжди ховаю у холодильник смітника. І кожна крапка тих послань відбиває пульсацію моїх нервів, мов кардіограму, котру проходжу раз у три місяці. Знову заходить сонце, знову малюю буквами свої почуття, знову не бачу у них сенсу. Ти помічала, що бруньки на сакурі вже окривавлені квітками? Я не розуміюсь у японській поезії, але їхню вишню порівнюю із собою. Я – сакральний символ суспільства і маю у ньому своє певне місце, що 100% ніколи не зміниться. Мені, як і дереву, чхати на оточуючих, аби вони мене не ламали. А якщо по черзі зрубувати гілки, то я, врешті-решт, зів’яну, засохну, помру. Ти, звичайно, можеш з’явитися із своїм коханням-добривом, вилікуєш тимчасово мої хворі судини, але я все одно загину і потягну тебе, розщеплену у моїх запалених клітинах, із собою у землю. Тому мені слід не займатися самоз’їданням і вбивати перші симптоми симпатії, а тобі треба й надалі стояти на полиці квіткового магазину пляшечкою гумусу і не думати про своє пряме використання.
Хто я? Відображення у брудних калюжах сумно підтверджує реальність. Я – інвалід у візку. Вбережи, Аполлоне, юну доглядальницю від мого кохання. Воно все одно приречене на ампутацію.
