У цьому трамваї так багато червоних сидінь, рядочком, попарно. Як малюки у дитсадку, один за одним, дівчинка поруч із хлопчиком. Ціла група з червоних плать і сорочок. Скільки їх, цих дітей-крісел? Десятки! Десятки шматків металу у жовтому вагоні. Тільки криваві сидіння... і зовсім немає чогось справді суттєвого! Якщо на мить вимкнути слух, то можна відчути лише солоний сморід натовпу і побачити, ніби під найпотужнішим мікроскопом, мільярди мікробів навколо. Просто зграї, війська, армії невидимих убивць, що своєю зброєю хвороб повільно знищують залишки нашого імунітету. Мурашник людей навкруг. Залякані, збуджені, розлючені, вони пускають високовольтні блискавки поглядів й отруйні громи образ і невдоволень. Віддалено я ловю радіохвилі їхніх буденних напруг, що лезом прорізуються уздовж моїх нервів. Я ніби забираю, поглинаю нулі їхніх життєвих пріорітетів (наскільки примітивний світ!). Немов їду з глузду - у чорних вікнах відображень тунелів ледве встигаю схопити нитку страшенних видінь.

Я бачу рай цих людей. Страшно! Він сягає пекельного рабства щоденним турботам, зарплатам, рахункам із банку. Це рабство вбиває усе вічне, культурне і те, що зазвичай вважають незрозумілим, називають абстрактним, чого не пояснити законами фізики і не відшукати в наукових трактатах. Та якщо замислитись, то вагони кейсів з грошима не варті навіть пилу з того абстрактного і незрозумілого. Де там Данте з його "Божественою комедією"? Ось воно - і рай, і пекло водночас. Ці люди щоночі сплять, не знімаючи кам'яних глиб проблем і стресу з плечей. Щоранку, мов наркотик, стабільно, у кухні або в автоматі, їх очікують літри гіркосолодкої кави. А за спиною вже блукає чорт і кожного дня у своєму інфернальному блокноті ставить "плюсики" навпроти гріхів заздрощів і марнославства.

Я вже чую його сміх. Зовсім поруч із собою. Мені страшенно хочеться заплакати... Так! Я хочу розплакатись і своїми сльозами створити море, затопити цей бісовий трамвай! А потім дістати з самого дна цього моря перлини, перлини істини, і покласти в очі людей навколо; з медуз і коралів зробити думки, світлі думки; було б чудово разом, усім разом годувати з руки дельфінів - цих підводних янголів, реабілітаторів людських посмішок; сіль у морі була б цукром, тим цукром, що лоскоче наш язик і ніс у найщасливіші моменти життя, і хочеться чхнути... від простуди радості.

Однак немає того моря і немає тієї радості, а є лише вічний трамвайний рай, що їздить на рельсах дипресій і тримається на електродах зчерствілого смутку.

Отредактировано caЯЯioN (2009-03-29 17:05:30)