Велика чорна птаха сиділа на дереві та плювалася сонцем. Великі чорні гілки обплітали контури старої жінки: її довгі руки, її тонку шию та худе обличчя із впалими щоками. Гілки заплітали їй коси… Вологе чорне волосся, змащене вишневим джемом. Жінка висіла на другій гілці від неба та на восьмій – від найширшого сонячного променя. А ще він був найяскравішим, гарячим-гарячим та…м-м-м…. солодким. Промінь танув на очах, і смачнючий джем стікав з нього, ніби віск зі свічки. А велика чорна птаха кожного дня видзьобувала із попелястого волосся жінки по краплинці солодкувато-кислої вишневої речовини. І великі чорні краплі падали з куточків її очей. Вона не рухалася та ледь-ледь дихала, ось так – ф-ф-ф… А повз проходили люди і дивувалися, як можна бути такою огидною! Як можна відлежуватися цілими днями!
- Та вона ж просто нечупара! – мовила огрядна жінка в поїденій міллю сукні.
- Подивіться, які очі, який ніс! А зморщок! – відразливо вигукнула зірка телебачення з п’ятьма пластичними операціями на обличчі.
- Оце так руки! Довжеле-е-езні… Певно, не одну добру душу обікрала. – зауважив місцевий депутат.
До дерева підбіг маленький хлопчик із бідної родини, такий русявий, із кирпатим носиком. Застиг на місці, угледівши жінку.
- Це найпрекрасніша людина, яку мені доводилося коли-небудь бачити!!!! – зачаровано мовив. 
Як тільки люди почули ці слова, враз зашуміли:
- Чи ти хворий, синку? Певно, здурів! – такі слова доносилися з натовпу.
Але хлопчик стояв на своєму.
- Ви тільки подивіться не неї! Вона має пишне золотаве волосся, великі зелені очі, тендітну шию та розкішне синє плаття, прошите срібними нитками.
І тоді, мабуть, вперше жінка підняла голову та промовила:
- Цілуй мої руки, спалені сонцем! Цілуй моє волосся, пошкоджене гострим дзьобом птахи! Цілуй моє обличчя, постаріле від дітей Адамових! Та ноги… ноги, пришиті до кори мохом.
І хлопчик припав до неї, бо не бачив того, про що вона казала. Жінка була прекрасна в його очах. І  волосся, і руки…Все! Так, це все.