Я п’ю зелений чай і сиджу на підлозі, спершись на стіну і піджавши ноги. Я п’ю зелений чай і зустрічаю перші ранкові кроки. Тихо, на світанку завжди тихо; в кімнаті легкий присмак суму і секрецій.
Ти лежиш в моєму ліжку – гола і мертва. Твої груди повільно піднімаються і опускаються, певно тобі зараз щось сниться, але то лише посмертні конвульсії.
Я п’ю зелений чай і знаю, що ти мертва: я відчув це цієї ночі, відчув у твоїх словах, коли говорила про свої наміри на майбутнє, планувала рахунки і кар’єру; відчув у твоїх рухах на мені, що вимагали втіхи і залишались при своєму; відчув у погляді, що прошивав мене наскрізь і відчував мене лиш як тимчасовість і майбутню минущість. Я п’ю зелений чай, вкриваюсь кімнатною сірістю ранку і міркую над тим, чи вважати мені себе некрофілом.
Я не маю в кімнаті годинника, вже певно початок шостої. Я тримаю в руках горнятко з ароматом зеленого чаю, я дивлюсь на галявину неподалік хати твоєї бабусі, де ми ніжились на сонці, кохались, мріяли, любили... дивлюсь на наші тіла, на наші посмішки, на тебе – живу, бурхливу, неймовірну...
Новий день вливається в мою кімнату, в мене, в горнятко в моїх руках. Твої груди повільно опускаються, певно тобі досі щось сниться.