Маленька доросла дівчинка сиділа за комп’ютером і писала якусь чергову довбану роботу про якогось дуже розумного дурня. І так часто бувало.
Дорослий маленький хлопчик сидів дома, слухав музику і абсолютно нічого про розумних дурнів не знав, і не писав тим паче. Мама фарбувала нігті, кімната пропахла оцтом. Нігті кішки дряпалися о ніжку ліжка. Де ходить інша умовно «кішка» ніхто не знав. «Магічна» сумка вкривалася пилюкою у кутку. Сестра грала на піаніно якусь мазурку, мабуть готувалася стати композитором. Що ж, хай стає, але не так швидко…
Треба десь взяти того, хто вміє робити диво. Без дива діла не буде.
І ось диво зійшло з неба, ніби священна манна.
Хлопчика залило кислотним дощем, потім на нього впав метеорит, далі—вкрало НЛО, потім він зійшов з глузду, вилікувався, знов зійшов, почав писати фентезі, зняв фільм про геноцид чайних пакетиків у Індії, намалював шматок крейди шматком крейди… Нарешті він став відомою персоною. І все для того, щоб дівчинка могла взяти у нього інтерв’ю. Обмінятися телефонами. Зустрітися по справі. Пити каву за справою. Потім за звичкою. Потім переїхати в одну квартиру—звичайно для того, щоб зручніше було пити каву. Спати разом, народити дітей. Може навіть одружитися ( якшо мама не проти).
Диво було потім.
Диво сталося, коли вони покохали один одного. Це сталося тоді, коли вночі вона прокинулася від крику їх другої дитини, яка страшенно хотіла чи то їсти, чи то уваги з  боку дяді і тьоті, яких у майбутньому буде називати батьками. Прокинулася, випила води, глянула у вікно—а там такий чарівний місяць, що хочеться стати Маргаритою. А там такі зорі, що хочеться показати Майстру. А там таке дзеркало душі, як ... Ну, поки вона дивилася у вікно, прокинувся він і заспокоїв дитину, бо жінка була в незвичному трансі.

Цінуй, якщо не цілуєш.
Темний бік світлої частини світу завжди чекає на бунт, готується до нього, а кінець кінцем розчаровується.
Вміти виживати не є те саме, що зуміти жити. Банальна істина, якої багато не буває.
Слізьми змочена клавіатура друкує краще.
Що ж було далі в цій чудній сім’ї?!

Ну, закохалися два підлітка-переростка десь біля третього десятка ( плюс чи мінус – історія замовчує). Потицяли пальцями в зорі, вигуляли своїх дітей у парку, влаштували пікнік, зайнялися сексом на  великому даху… Аби маленький дах не з’їхав. Нічого такого.  Та ну навіть якось несерйозно. А тільки це все діло пронизувало ( нарешті!) розуміння, що це не просто так, не по приколу. Громадянське суспільство нічого за традицією не робить.
Поклали  свою душу десь на задвірках ломбарду—і поїхали.  Куди? Точно, на цьому місці має розпочатися сюжет…

   Спочатку був телефон:
-- Що тобі каже дзеркало?
-- Я ще не вмію з тобою розмовляти. Мені тільки здається,що ти відповідаєш…
-- Як твоє всяке? Фіалка навпроти.
-- Тебе не існує.
-- Зате я з тобою. Метелики рвуться на волю від світла.
-- Це просто таблетки. У мене глючна алергія.  Затоплений айсберг.
-- Гармонія льоду.
-- Вкусила за ґудзик свого Мойсея.
-- Вікна що поряд.
-- Блимають в очі. Що з дійсністю?
-- Люблю тебе за відданість. Піски захлинаються вічністю буднів.
-- Давай не так швидко. Повіки застелені білим і мокрим.
-- Країна ілюзій. То може о сьомій?
-- Фантазія вцілила. Зможу там бути.