26.10.2008
Нехай я буду злою, нехай я буду самою злою, нехай про мене говорять найнеприємніші речі, але це все неправда, просто моє серце розбите і я дозволяю його розбивати, і в чому тут моя злість? Невже злість в любові? Я ношуся зі своїм розбитим серцем, я його ховаю, я не можу його нікому розкрити, я бачу  в їхніх очах тільки байдужість. Чому ж я не байдужа? Чому я така щира? Я йду, коли мене проганяють і не насмілююсь повернутися – до кого? Я залічую ці безглузді рани, можливо знов помираю і л’ю сльози, бо я просто людина, яка вміє любити. Я втоптана в бруд, я покинута, але моє маленьке серце продовжує битися. Я знаю, що його тримає живим – кохання, моя єдина надія, єдине, що сподвигає мене йти вперед. Неймовірно романтична я була приречена на розбите серце. Воно понівечене, скалічене, але воно ще б’ється і я його віддала йому. Тому що він єдиний. Хоча, мабуть немає двох інших людей, які були б настільки непотрібні один-одному, як ми з ним.  Але я продовжую вірити своїм почуттям, серце не обманить.
То й що, що я родилася мертвою. Він теж. Я говорю його словами, але я зовсім не така. Всі мої мрії сходять нанівець,  все, про що я мрію з’являється в інших і я просто спостерігаю. Залишаюся лише спостерігачем, а потім про все шкодую і плачу, пишу оди коханню. Але хіба мені про це судити, я негативний герой в романах, я не знаю про кохання нічого. Мої відчайдушні спроби любити – вони жалюгідні як і я сама. Я знаю, що моя душа мертва, я гнию. Кажуть, що душа безсмертна, але ж хто знає, хто може бути впевнений в тому, що вона безсмертна? Може вона не вилітає клубком повітря з тіла, а розкладається разом з тілом на органіку і жеруть її черви як все інше, і ніяка вона не вічна.
Ти думаєш, що твоя душа вічна?  Тішся цієї думкою протягом життя, якщо тобі від цього краще,  ніхто ж не забороняє. Чим би людина себе не втішала, щоб їй було веселіше жити, але правий був той грецький філософ, який сказав, що людина найнещасніше створіння в природі. Люди себе тішать чим завгодно, і я теж,  і я боюсь щось знати більше, бо мені здається, що я можу завернуту за ту завісу, за яку зазирати не варто. Я б хотіла побачити світ з іншої точки зору, я знаю, що все не так,  але я також знаю, що в більшості випадків дороги назад немає, і як людина, я боюся незворотного. Але чим я ризикую? Своєю мертвою душею?
Я самогубця, що не може отямитися і всього довкола ніби не існує. Рухаюсь серед примар, годую когось своєю кров’ю, добровільно віддаю залишки тліючого життя. Навіщо це все? Я знаю навіщо – це гігантська спіраль, конструктор, яким грається Всесвіт.

Отредактировано Смерть (2008-12-15 23:14:08)