«Ну все. Дороги назад немає.» - подумала вона, і глянула за куліси. Там стояла повна метушня. Учасники конкурсу хвилювались, дехто щось шукав, хтось повторював рухи або текст. У дівчат були настільки незвично гарні костюми, що цей конкурс Міс був не схожий на табірний. Поруч стояли її друзі. Їхні очі горіли. Здавалося, що все найкраще, хвилювання, радість, щирість, надія, щастя, все-все світилося в них якимось надзвичайним вогнем. «Мої любі» - промайнуло у неї в голові, «Як же ви мені допомогли»...
Вона стояла в білосніжній сукні із величезними крилами за спиною. Крила, зроблені із картону і звичайних столових серветок були як справжні, янгольські крила. Дві години тому, із блакитних та білих кульків, бісеру та скотчу була ствонена сукня. Дійсно прекрансна сукня. «Дякую вам, дякую за підтримку. Спасибі всім тим, хто вірить в мене». Чесно кажучи, вона не жадала перемоги. Їй хотілося тільки одного – гарно виступити. І зробити це не для себе, а для цих, сповнених надії і передчуттям очей, що дивилися на неї. Того дня перемогла не вона. Це була перемога всієї їхньої команди. Вона вирішила так для себе, і, боже мій, як же це було приємно! Заграла музика, повільна, гарна французька пісня, вона відчула якусь нестримну хвилю  позитивної енергії із залу. «Неймовірно...» Тоді він вперше її помітив...
* * *
Він давно чекав цього конкурсу, тому почувши відразу погорився піти на Містера... коли він переміг, вона не знала про те, що за умовами в кінці конкурсу Місс і Містер повинні були танцювати разом. Тоді вона вперше помітила його... 
* * *
Якось ввечері вона довго не могла заснути. Воийшовши тихенько на подвір’я будиночку, вона зачинила за собою двері. Було пізно, але ніхто не ходив поруч, щоб повернути її назад у ліжко. Раптом вона почула музику. До неї дуже розбірливо дійшли ноти струн. Хтось грав на гітарі. Хтось поруч грав дуже гарно. Пройшовши між сплячими деревами до сусіднього будинку вона побачила світло якоїсь старої лампи. Трохи страшно. Вона дістала мобільний і подивилася на час. 01:04, показав електронний годинник. Вона набралася рішучості, повернула за будинок підійшла і спокійно сіла навпроти нього. «Привіт. Любиш гітару?» - спитав той самий Містер, з яким вона танцювала. Вона не відповіла. Він опустив очі і заграв щось повільне. Це буда пісня з фільму «Солодкий листопад». Її улюблений фільм. На очі неверталися сльози. Знаєте, є таке відчуття, коли не віриш, що це відбувається саме з тобою? Таке було з цими двома. Навколо всі спали, давно був відбій, а вони просто були разом. Саме цікаве те, що вони не спілкувалися. Він грав, а вона слухала. Вже був майже ранок. «Ну я пішла? Пізно вже. Тобто, я мала на увазі, рано..» вона запнулась і трохи почервоніла. «Що я несу?! Требі скоріш піти». Він посміхнувся «Бувай!».
Це байдуже «Бувай!» засмутило її. Адже вони просиділи стільки часу разом. «Може я йому заважала, а він просто не міг сказати, щоб я пішла.» Тоді вона зовсім розгубилась...
* * *
«Знову нічого...» вона вслухалась в тиху темряву ночі вже четвертий вечір підряд...де ж ця мелодія «Солодкого листопаду» ? Вдень він зовсім не звертав на неї уваги. Вона теж здавалася байдужою. Вони тільки віталися.
- «Привіт!»
- «О! Доброго ранку!»
Сумно...
* * *
«Ходімо зі мною!». Він взяв її за руку. Вона вже годину сиділа на фонтані перед їдальнею. Була дискотека, але вона не хотіла туди іти. Не сьогодні. «Ой! Як ти мене налякав!» Це сталося так несподівано, що вона вскрикнула. Він взяв її за руку і повів на берег моря.
- «Куди ми йдемо?»
- «До моря»
- «Навіщо?Нас не пропустять!Як? Вже пізно.»
- «Тсс..!»
Вони дійшли та зупинилися біля самого моря. Він сів навпроти неї. «Я навчу тебе грати...» Їхні очі горіли...
* * *
«Все. Тепер твоя черга.» Він віддав ії гітару та посміхнувся. Був вечір, вони разом сиділи на Дніпровській набережній. Віттоді, коли вони повернулися до Києва, пройшло два місяці. Літо закінчувалось. Вона взяла гітару, та пошанливо відкашлялася. Обоє засміялись. «Цю пісню я написала сама, щоб заспівати її тобі саме цього дня, останнього літнього дня...» Ось такі рядки запалювали тієї ночі зірки на небі над Дніпром:
         «...Я йду назустріч мрії
Я йду назустріч світлу
Я йду і розумію:
Останні літні дні

Сьогодні я щаслива
Не весело й не сумно
В душі жахлива злива
І радісні пісні...»
* * *
Вона... Вона любила пісні Бумбокс і квіти. Вона мріяла стати журналістом. Вона любила малювати та писати вірші. Вона любила танцювати. Вона любила море і веселих, щирих друзів. Вона була талановитою дівчиною 16-ти років. Весела і життєрадісна, вона була дуже скромна і ніколи нікому не заздрила. Дівчина – магніт, вона любила людей і її не рідко порівнювали з янголом. Вона мріяла грати на гітарі. Спочатку вона не хотіла туди їхати. Це було ніби щось невідоме, щось нове. Ні, літній табір був їй звичний, до цього вона відпочивала так рівно 11 раз. Вона трохи боялася. Вона не знала, чого саме, але напевне щось підказувало їй – це буде не звичайна подорож...
І насправді було так. Надзвичайна, незабутня подорож, подорож у світ творчості, подорож у світ веселощів і справжніх друзів. Вона не раз потім згадувала, як колись їй запропонували взяти участь у конкурсі Міс... 
* * *
«...Вона носила квіти в волоссі, і з ними грався віючий вітер, здавалося давно вже дорослі, але кохали щиро, мов діти...»  Він поклав гітару і задоволено подивився їй в очі. «Я її вчора весь день вчив, щоб заспівати тобі сьогодні»  Вони разом засміялися. «Ну, дякую тобі! А заспіваєш мені завтра «Почути»? Правда заспіваєш?» її очі запалали. «Нуу, добре, але це тобі просто так не обійдеться!» він посміхнувся, а вона міцно поцілувала його у щоку. «А тепер?». «Звісно заспіваю! Готуйся, я збираюсь до твого дня нароження вивчити весь репертуар Бумбокс!». Потім вони одягнулися і вийшли надвір, гуляти по вулицям Києва, завалених свіжим снігом. Разом, Місс і Містер...)