Темрява існує,
доки сплять сірники
Сторона всесвіту, де я лише гість. Це моє, без порад і заздрощів, без питань і очікування сповіді. Це те, що є в мене, існує як частина мене і має форму лише як образ мій. Це те, що не побачиш у дзеркальному відображенні та погляді, не помітиш на кардіограмі і знімках флюорографії.
Це я – коли світло ліхтарів тікає з вулиць, і з ким би ти не був – лишатимешся один.
Ласкаво просимо до півночі (поняття часове, а не географічне) – вхід з двору.
Двері відкриваються лише коли ніхто не бачить. За нею ваші відображення та мої образи; там ваша кров втрачає швидкість, а фантазії набувають турбулентності; там холодно від уваги і гаряче від байдужих жестів.
За дверима чути тихе шкварчання. На підлозі чиєсь симпатичне тіло та плями червоної липкої субстанції з присмаком заліза. В приміщенні легкий сморід та передчуття смачненького. З погляду на тіло на підлозі спостерігається, що на ньому не вистачає шматків.
Але мені байдуже. Це моя кара, чи то пак прокляття. Я сиджу в зимовому саду і серце моє холодніше від снігу цього, бо сніг не тане на ньому, і холод зими цієї ніби суть мене. Я втратив відчуття любові, хоча знав його.
Нема нічого. Просто тиша. Тиша і вказівка на напрям. Я даю надію і впевненість, тепло і втіху, хоч сенсу цього не відаю. Це навіть не байдужість – це все-таки контакт, але без об’єктивної активності. Це просто пустота. Біла тиша. Не нарікайте на те, що можете бачити за дверима, бо ж і свої ви замикаєте.
В темряві не холодно. Там ніяк.
Подайте сірники.

Отредактировано Ariy (2008-09-12 01:32:36)