КРАЙ ВІРИ
День псується. Хмари заражають і без того непрозоре небо, сонце, як привид. Вітер зриває прапорці віри та надії на вершинах розуміння. Паскудство пускає коріння у тісто нав’язаної нам у душу глевкої здоби.
На протореному шляху, де все так ясно, все пояснено, з’являється скло. Дивовижно прозоре та все ж непробивне. Бачиш все, що має бути, що Божа воля.
На пагорбі з’явився чоловік, хоча більше схожий на мерця. Він ТУТ сам, без віри. Ця напівпустеля-напівстеп зводить із глузду своєю пустотою та одинокістю. Лише пустош безладдя та безнадії. Падіння... Все, що створене – зруйнується, що народжене – загине, що не сказане – здійсниться, що не зроблене – обернеться...
Розп’яття впало з вимучених плечей, спокій і безмежність ведуть під руки раба-втікача. Шлях злетів...
На горі стояло розп’яття. Тіло знесилене та сохле, запечена кров, як обірвана одежина на вимученому м’ясі. Біль вже поводир. Біля важкого пром’яклого болем та слізьми розп’яття гралася дівчинка. Її маленькі, проте чіпкі рученята тримали уламок понівеченого списа – безглуздого гачка, що чіпляє за „інше” життя і закриває за ним браму.
Очі повільно розплющуються і гардини існування, розкриваючись, запрошували продовження життя та відчуттів. На устах ще присмак оцту.
- Дивись, що в мене є! – дівчинка показувала нову іграшку. В очах захват та радість – це її скарб.
- Боже, дай мені сил... Де я? – притома почала процес.
- Правда чудовий? – Дівчинка ще мить тримала уламок перед собою, а потім почала нівечити ним землю. – Навіщо і нащо казати все, що буде краще... – злітало тихими хвилями з її вуст.
- Батьку, де Ти? Що Це?
- Це мій дім. Як тебе звати? – маленькі оченята знов підвелись до розп’ятого.
- Я – Син Божий, що прийняв гріхи людські і несу їх тяжко...
- Тебе звати Син Божий? – дитяче обличчя випромінювало здивування та недовіру.
- Я – Ісус, Ісус з Назарету, Син Божий, - втома та незрозумілість затуманювали голову.
- Ісус, Ісус, - легкий сміх, - яке дивне ім’я, - спис почав щось креслити на стомленій землі.
- Господи, це сон, це лише сон – не всі гріхи спокутував та пробачив, не всіх вислухав... Невже Ти Мене не чуєш, Батьку? – В очах стрибала тінь безнадії – привид. - Хто ти, дитя Моє?
Дівчинка ніби не чула його. Вона все наспівувала десь почуту пісеньку і щось малювала-креслила на землі.
- А якщо Це не сон? – пауза роздуму під пресингом болю. – Тоді сном було Воскресіння (Вознесіння), але ж де мої кати? Де всі? Інші розп’яття? – струмок питання шукав русло відповідей. – Де ми, дитя Моє?
Раптом дівчинка завмерла, вона ніби затремтіла і різко розвернулась до розп’яття. Її пекельні очі сходили по тілу Хреста і зробили привал на його обличчі – погляд пекла та всесвіту.
- Твоє? Що є Твоє? – дівчина знялась у повітря, як у невагомості, і не відриваючи погляду піднялась на рівень обличчя розп’ятого. – Що взагалі в Тебе є? Що Ти власне маєш, крім цієї дірки в череві? – Тендітна рука злегка провела навколо рани кінчиком наконечника від списа – він ніби насолоджувався зробленою справою. Тіло в’язня злегка здригалося.
- Хто ти? - вуста злегка тремтіли.
- Я? Вважаю, ти знав відповідь до того, як запитав. Я – причина всього цього безладу, творець реального життя і ангел правди, я, кінець кінцем – твій менеджер та таємний меценат. Вибач за лексикон – „розвиток”.
- Де ми? – біль крав слова.
- Де? А де ти хотів бути? Хотів забрати у людства гріхи? Відвернути від мене? От і тримай це сміття! Ти там, де був завжди, правда інтер’єр збіднів.
- Батьку, дай Мені сили витримати і пробачити, - вуста ще притомніли.
- До речі про Батька. Гарно це вийшло: Батько, Син і Святий Дух – священна трійця. Ну і як це тобі, Батьку-Святий Духу? Чому ж не звільнишся від цієї гармонії болю та незрозумілості?
Тіло Хреста ніби закам’яніло, ворушилися лише білі, сухі вуста, що гойдали колиску молитви. Все як завжди. Дівчинка опустилась на землю і випустила уламок, що встряв у землю, як у живу плоть.
- Набрид ти. Ще чіпляєшся за хмари? Ну-ну. Хто ти? ХТО? Набрид.
Дівчинка знепритомніла. Її тендітне тільце розкинулось під об’єктивом неба, як жертва, що вже скута отрутою та страхом і чекає щелеп долі. Де ж ти?
Течія молитов та благань пронизувала вакуум повітря. За мить дівчинка здригнулась і розплющила очі. Вона ніби засвітилась. Її обличчя зблідло, а очі стали такими прозорими і глибокими, що могли втопити в собі все. Вона поглянула на мученика:
- Що в тобі? – голос був іншим, м’якшим.
- Біль та чекання, питання та прощання з вірою, - очі поглянули на „дитя”.
- Чого ти хотів? Чого прагнув?
- Звільнити людей від пут безвір’я, спрямувати їх на шлях істинний. Огорнути їх обіймами прощення. - Думки ніби вагались, погляд поглинав. – Я посланець Божий для порятунку.
- Від чого? Від суду? Від загибелі та вогню? Не вигадуй! Ці маріонетки мають дещо таке, що не загине, і кожен в змозі врятувати Це сам. Хіба ти лікар? Я не посилав до них лікаря.
- Батьку? – іскра тиші здригнула чуття.
Відповіддю була легка посмішка. Згасло. Рученята підняли уламок списа:
- Дивись, що в мене є! – знову захват. - Правда чудовий?
Дівчинка пробігла повз розп’яття і побігла до дерева, яке не міг бачити в’язень, яке єдине прикрашало цю пустош.
- Тату, тату, поглянь, що в мене є! Правда чудовий? – дівчинка підбігла до повішеного на дереві чоловіка, навколо дерева розкидані монети.
Біль шматував, проте, Ісус зміг розгледіти „малюнок” дівчинки біля розп’яття: це був хаотичний візерунок, у центрі якого було число 153.
Вітер бешкетував. Йому була воля та простір. Десь біля забутої стежки він бринів скляними уламками. Де ж ти?
